Події
Пошук
Форма входу
Логін:
Пароль:
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Меню сайту
Категорії розділу
Cтатті [1]
Конференції [0]
Події музею [1]
Дослідження, атрибуція творів мистецтва [1]
Музейний календар [9]
Музейний календар
Головна » Музейний календар

У категорії матеріалів: 9
Показано матеріалів: 1-9

Сортувати по: Даті · Назві · Рейтингу · Коментарям · Переглядам

Петро Архипчук народився 5 лютого 1963 року на Волині. 1990 року закінчив Київський художній інститут. З 1998 року мешкає у Луцьку.

Твори Петра Архипчука означені відстороненістю від прози земного буття. Вивищуючись над суєтністю, вони розгортають перед глядачем світ чистої пластики, прагнення рівноваги, спокою, злагодженості ритмів. До краю спрощеними, скупими виражальними засобами художник намагається закарбувати власне відчуття гармонії. Образотворчий ряд його картин лише умовно піддається жанровій класифікації. Це далеко не натюрморти із традиційним поняттям зображення неодухотворених речей, а радше, об’єкти для медитації або ж естетського смакування грою форм та площин. Професіоналізм, ба, навіть, артистизм прийомів виконання набуває тут самодостатності, компенсуючи відсутність сюжету. До краю схематизована поверхня полотен вабить багатством тональних рефлексів одного кольору, вишуканою рукотворністю фактури мазків, елегантністю контурів. Деякі з творів асоціюються з кубізмом, інші нагадують пошуки імпресіоністів. Всі загалом представляють художника постмодерністичної доби з яскраво-індивідуальним мисленням, оригінальними творчими пошуками.

Музейний календар | Переглядів: 65 | Додав: lutskartmuseum | Дата: 07.02.2018 | Коментарі (0)

Народився Іван Миколайович Гаврилюк 19 січня 1948 року у м. Луцьку (в паспорті запис за колишнім місцем проживання батьків: с. Підлозці Млинівського району Рівненської області). Мати Ніна Павлівна – домогосподарка, батько Микола Максимович – інженер-будівельник. Дитинство пройшло у Луцьку та в с. Красне на Рівненщині, де проживав дідусь по матері Павло. Саме від нього, вочевидь, Іван Гаврилюк перейняв такі риси характеру, як енергійність, життєлюбність, палке захоплення мандрами, а також любов до читання. Найяскравішими споминами про дитячі роки є: намальоване батьком зображення коня, милування природою, буяння пахощів та барв на луці біля Стиру, біблейські оповіді з пам’яті діда Павла у затишному родинному колі вечорами, випасання коней під зоряним небом.
У 1955– 1966 рр. Іван Гаврилюк навчався у декількох луцьких середніх школах: №6, №2 та №3 (нині це приміщення факультету мистецтв Східноєвропейського університету ім. Лесі Українки). Допитливість та інтереси хлопця виходили за рамки навчальної програми. Його цікавила художня і наукова літератури (історія, географія) – він був частим відвідувачем бібліотек. 
У кінці 1950-х років Іван Гаврилюк почав відвідувати художню студію при Палаці піонерів, керівником якої був Петро Костянтинович Сензюк – авторитетна людина у Луцьку, професійний митець, випускник Одеського художнього училища.
І ще одне захоплення – музика – спонукало Івана Гаврилюка до вступу в музичну школу. Проте свій вибір він зробив на користь іншого навчального закладу – художньої школи. Іван Гаврилюк – один із когорти перших випускників цього навчального закладу 1961–1965років. Навчання під керівництвом талановитих педагогів Сензюка, Хілька, Мальжинського дало хороші результати і допомогло у виборі майбутньої професії.
Одразу після школи Іван Гаврилюк розпочав трудову діяльність: спочатку працював токарем, згодом – за рекомендацією Віктора Мельника – був прийнятий на роботу в художні майстерні облспоживспілки, пізніше займав посаду художника-оформлювача у взуттєвому магазині.
З 1967 до 1973 року він навчається у Львівському державному інституті декоративного та прикладного мистецтва на факультеті «Проектування меблів та інтер’єру». Його викладачами були Роман Сельський, Карло Звіринський, Вітольд Манастирський, Мирон Вендзилович – відомі творчі особистості в українській художній культурі. Під час навчання у Львові Іван Гаврилюк познайомився із багатьма студентами-лучанами, які після закінчення вузу поповнили когорту професійних художників у його рідному місті: Рафаель Авагян, Богдан Федорук та ін. Студентські роки закарбувалися у пам’яті цікавими, іноді по-юнацьки зухвалими та, нерідко, авантюрними пригодами, та найголовніше – активним творчим життям, відвідуванням художніх виставок (і не тільки у Львові), виконанням перших завдань (проекти меблів Кирилівської церкви у Києві, низка соціальних об’єктів на території Запорізької атомної електростанції). Дипломною роботою став проект молодіжного табору в Карпатах (керівник М. Д. Вендзилович), у якій Іван Гаврилюк на розгляд атестаційної комісії запропонував достоту креативне, як на той час, вирішення архітектурного об’єкта.
Ще в студентські роки Іван Гаврилюк стає учасником численних виставок. Робота «Лукаш і Мавка» (карбування на міді) на тему драми-феєрії «Лісова пісня» Лесі Українки була презентована на першій із них.
Після закінчення інституту він повертається до Луцька (1973 р.). Працює у Художньо-виробничих майстернях Художнього фонду УРСР. У 1973–1974 рр. перебуває на службі у лавах Радянської армії (Хмельницька область). Опісля Іван Гаврилюк повертається у рідне місто, продовжує працювати у Художньому фонді. Згодом переходить на роботу до Художнього комбінату, де з 1978-го до 1989-й роки займає посаду головного художника. Під його керівництвом було втілено чималу кількість цікавих проектів ( РАЦС та Волинський обласний театр ляльок у Луцьку, аеропорт у с. Крупа, ресторан у м. Києві, Будинок культури у м. Грубешові (Польща) та ін.). У 1989 році, за ініціативою свого колишнього вчителя Петра Сензюка, Іван Миколайович Гаврилюк стає директором Луцької дитячої художньої школи. Бере участь у створенні кафедри дизайну Луцького технічного університету (1990-ті рр.), стає головою екзаменаційної комісії, працює викладачем.
Іван Миколайович Гаврилюк – енергійна, творча особистість. Упродовж багатьох років він виношував задум створення творчої майстерні для художників. Невдовзі затишна садиба на мальовничому озері Світязь стала маленьким Седневим чи Барбізоном для багатьох художників із різних куточків України та з-за кордону.
У 2011 році Івану Миколайовичу Гаврилюку присвоєно звання заслуженого працівника культури України. З 2011-го до 2017року він працював у Президії директорів спеціалізованих навчальних закладів, від 2012 року – член журі Всеукраїнського конкурсу «Єднаймося, брати мої» (до Шевченкових днів), з 2015 – член експертної комісії Всеукраїнського конкурсу навчальних програм спеціалізованих навчальних закладів (при Всеукраїнському навчально-методичному центрі). 
Нині Іван Миколайович Гаврилюк продовжує активну діяльність у царині культури та образотворчого мистецтва. Він знана людина у Луцьку. І надалі працюючи директором та викладачем художньої школи, вкладає фахові знання, душу і серце в заклад, якому присвятив значну частину свого життя.
Олена Старикова. Стаття до Каледаря знаменних та пам’ятних дат Волині на 2018 рік.

Музейний календар | Переглядів: 63 | Додав: lutskartmuseum | Дата: 19.01.2018 | Коментарі (0)

В ніч з 31 грудня на 1 січня народився Богдан Федорук – український художник-монументаліст (1943 – 2017). Батько – Олександр Федорук був знаним у Луцьку ресторатором із європейським вишколом, власником престижного ресторану «Столітнє вино» по вул. Ягелонській (нині Л. Українки). Він трагічно загинув напередодні народження сина від руки фашиста в момент спілкування із знайомим євреєм з луцького гетто. Мати – Єлизавета (в дівоцтві Адамович) самостійно дбала про сина. Незважаючи на життєві труднощі та недостатки змогла забезпечити йому гарне виховання та прекрасну освіту. Опісля студіювання основ професійної грамоти у художній студії при Луцькому палаці піонерів та навчання у Луцькій дитячій художній школі під керівництвом Петра Сензюка, Богдан Федорук вступив до Львівського інституту декоративно-прикладного мистецтва. Провідними викладачами з фаху у нього були Карло Звіринський, Роман Сельський, Данило Довбошинський. На становлення Богдана Федорука як мистця і особистості великий вплив справив тогочасний мистецький Львів і творче середовище шістдесятників – когорти української інтелігенції, яка була у той час в духовній опозиції до комуністичних ідеологем з їхнім прагненням девальвації національних цінностей, нав’язуванням суспільству соцреалістичного стандарту розвитку мистецтва.

Під час захисту дипломної роботи Богдана Федорука, Роман Сельський, як керівник і духовний наставник, виголосив справжню промову про свого улюбленого учня: «На Волинь повертається висококваліфікований художник, багатогранна особистість з великим творчим потенціалом. Українське мистецтво може сподіватись від нього високих злетів і визначних звершень».

Ці слова поважного метра, зафіксовані тоді журналістом однієї з львівських газет, безумовно, справили на молодого художника і його творчі плани величезне враження. Опісля закінчення інституту і повернення до рідного міста він, Богдан Федорук справді стає першим фаховим монументалістом Волині. Вже у 1971 році він виконує серйозне замовлення, створивши до ювілею Л. Українки перший у Луцьку монументальний рельєф «Лісова пісня» в інтер’єрі готелю Україна. Стіни фойє цього закладу він прикрашає тематичним розписом поліський край в техніці sgraffito. Декілька років пізніше на чотирьох поверхах готелю «Україна» він створив об’ємні вітражі із складними багатофігурними композиціями. Низку важливих проектів художник втілив в обласних центрах України, районних містах Волині. Блискучими за стилістичними й технічними якостями Були вітражі для Білоруського килимового комбінату. Високу оцінку цьому об’єкту тоді надавали фахівці Білорусі та України. На початку творчої кар’єри Богдан Федорук спільно із Григорієм Чорнокнижним та іншими луцькими художниками здійснив творчу мандрівку до Калмикії. В столиці цієї республіки Еліста вони виконали ряд оформлень для монументальних об’єктів. Ставлячи перед собою достоту амбітні плани, молодий художник наполегливо займався саморозвитком, багато читав, відшуковував інформацію про новини сучасного мистецтва, самостійно розробляв креслення технічного обладнання для вітраж справи і, безперечно, займався станковим живописом, брав активну участь у міських та обласних виставках. В цей час він створює об’ємний пласт начерків та ескізів для майбутніх робіт. Саме вони сьогодні свідчать про діапазон розвитку і стратегічні напрямки творчих пошуків.

Весь доробок Богдана Федорука струменить традиціями львівської школи з її співзвучністю із європейською художньою культурою. Незаперечним у них є також вплив естетики Романа Сельського, що зреалізована, однак, не по-епігонському вторинно, а впевнено й сміливо, додаючи до виражальної мови вчителя власних композиційних прийомів й технічних вирішень. Використовуючи стилістику Романа Сельського, Богдан Федорук вдало поєднував її з сюрреалістичними деталями. Відомі карпатські мотиви львівської школи в його творчості поступились колориту волинських пейзажів. Блискуче розпочата мистецька кар’єра й творча активність Богдана Федорука у 1980-х роках дещо згасає у зв’язку з певними причинами особистого плану, а також через спад зацікавлення суспільства монументальним мистецтвом і через відсутність офіційних замовлень. Вважаючи не вартою боротьбу за місце в мистецтві в складних соціально-політичних умовах, художник залишає творчу діяльність взагалі. Особистою трагедією для нього стало знищення його творів під час реконструкції готелю «Україна». Наприкінці 2017 року, не дочекавшись свого ювілею, відійшов у вічність. Майже незреалізований творчо, недостатньо пошанований, забутий…

Чи згадає суспільство про свого сучасника, чи збагне справжню цінність тих можливостей, які на сьогодні втрачені? 

Зоя Навроцька  

Музейний календар | Переглядів: 72 | Додав: lutskartmuseum | Дата: 01.01.2018 | Коментарі (0)

24 травня 2015 року виповнюється 75 років від дня народження К. Т. Шишка (1940–2001) — українського поета, художника. Художній музей традиційно відзначає цю дату і 24 травня (неділя) буде експонуватись міні-виставка творів митця.

Художній музей разом з галереєю мистецтв «Арт-кафедра» 29 травня проведе урочисту акцію на честь цієї дати під назвою «Кость Шишко: поет, художник, українець» («Арт-кафедра», СОК «Адреналін Сіті» о 17.00, вхід вільний).

Бібліографічна довідка:

Костянтин Тимофійович Шишко — відома особистість мистецького життя Луцька другої половини ХХ століття. Волинянин з діда-прадіда, він народився в селі Обенижі на Турійщині 24 травня 1940 року. Від 1944 року і аж до останніх днів мешкав у Луцьку.

В 1957 році успішно закінчив середню школу №2. Під час навчання в старших класах активно відвідував художню студію при Палаці піонерів. Педагогічний талант Сензюка Петра Костянтиновича — керівника студії, та його авторитет художника-професіонала справили значний вплив на формування творчої особистості Костянтина Шишка, великою мірою визначивши розвиток його естетичних смаків. Набуті в той час знання,доповнені наполегливою самостійною роботою, стали важливим підґрунтям для творчої діяльності в подальшому житті.

В 1957 році Костянтин Шишко робить спробу вступити до Львівського університету на факультет журналістики. Набраних балів не вистачило для зарахування у студенти, але історично-філологічний факультет Луцького інституту охоче прийняв молодого інтелектуала до себе.

«Роки, проведені на студентській лаві, були найщасливішими моментами мого життя», — згадував пізніше поет. Цікаві друзі-студенти, блискучі педагоги (Валентин Мороз, Дмитро Іванщенко, Володимир Покальчук) — все стимулювало до самореалізації, експериментування на ниві літератури та мистецтва, до формування амбітних планів та їхніх перших звершень. Закінчуючи у1962 році інститут, Кость уже був високофаховим філологом і відмінним знавцем історії, а ще талановитим художником початківцем......

В 1965 році під час гучної судової справи, яка була сфабрикована КДБ проти викладачів педагогічного інституту – Дмитра Іващенка та Валентина Мороза за звинуваченням у державній зраді, спочатку проходив ????????? як свідок, а потім —як підозрюваний. Отримавши «вовчий квиток» двадцятип’ятирічний поет зі статусом «дисидент — недисидент», «засуджений—незасуджений» прожив майже три десятки літ. Поруйнована кар’єра,знищене особисте життя, відсутність будь-яких перспектив кар’єрного зростання. Однак залишились література й образотворче мистецтво, а це, як він любив повторювати, «зовсім не мало».

Заробляючи на хліб насушний випадковими заробітками, «головним чином» художньо-оформлювальними роботами, він продовжував удосконалення фахового та інтелектуального рівня,багато читав, писав поезію, займався перекладами із іспанської та російської.До широкого читача доносив свої твори шляхом самвидаву, друкуючи їх на власній друкарській машинці, а найчастіше — декламуючи вірші в найрізноманітніших осередках.........

 

 

Музейний календар | Переглядів: 342 | Додав: lutskartmuseum | Дата: 22.05.2015 | Коментарі (0)

20 квітня 2015 року виповнюється 210 років від дня народження Франца Вінтерхальтера.

До цієї події у квітні запланована лекція в Художньому музеї присвячена життю та творчості Ф. Вінтерхальтера, яку прочитає завідувач музею Навроцька Зоя Михайлівна.

Бібліографічна довідка:

Фра́нц Кса́вер Вінтерха́льтер (нім. Franz Xaver Winterhalter; 18051873) — німецький живописець та літограф, один із самих модних портретистів середини XIX століття. Майстер світського і придворного портрету, створив єдину в своєму роді галерею принцес і аристократок практично усіх країн Європи.

На протязі усього життя залишався надзвичайно близьким із сім’єю, а особливо, з братом Германом, який також був художником.

В 1825 році отримує стипендію від великого герцога Баденського і розпочинає курс навчання в Мюнхенській академії мистецтв під керівництвом Йозефа Штілера.

При переїзді до Парижу Вінтерхальтер швидко заслужив репутацію модного художника. Він був призначений придворним художником Луї-Філіпа, короля Франції, який довірив йому створення індивідуальних портретів своєї багаточисельної сім’ї. Вінтерхальтеру потрібно було виконати для нього більше 30 замовлень.

Однак критики відвернулись від нього як від художника, якого не можна сприймати серйозно. Ця думка зберігалась до кінця творчого життя.

Музейний календар | Переглядів: 308 | Додав: lutskartmuseum | Дата: 20.04.2015 | Коментарі (0)

16 лютого колектив Художнього музею традиційно відзначає день народження Олександра Валенти (1944 – 1997) – талановитого волинського художника з яскравим творчим доробком. Кожна його робота – це гордість музейної та окраса приватної колекцій.

У 2014 році в межах нового циклу культурно-мистецьких акцій «Не забуті імена» відбувся вечір пам’яті художника і була відтворена атмосфера останньої персональної виставки митця 1995 року.

Ось уже 18 років немає поряд з нами цієї щирої талановитої людини, а у цей зимовий сонячний день тішать око і зігрівають душу Олександрові натюрморти з редискою, полуницями, чорним хлібом, яблуками, грушами…, полотна з видами луцьких вуличок, декоративні роботи, які можна впізнати не дивлячись на підпис.

Музейний календар | Переглядів: 309 | Додав: lutskartmuseum | Дата: 16.02.2015 | Коментарі (0)

23 січня – 100 років від дня народження Г. П. Чорнокнижного (1915-1992) – українського художника

 

Григорій Петрович Чорнокнижний народився 23 січня 1915 року на території сучасної Оренбурзької області Росії, у селищі Друга Українка. Свій творчий шлях розпочав у 23-х річному віці із міста Харкова, куди поступив до художнього інституту на факультет станкового живопису. Навчання було перервано Другою світовою війною, впродовж 1941–1945 років Григорій перебував на фронті. Його заслуги перед Вітчизною були удостоєні бойовими медалями та орденом Червоної зірки. У 1948 році закінчив здобуття вищої освіти, отримавши диплом. Творчий шлях митця проліг через місто Ужгород, де за спеціальністю отримав роботу в Художньо-виробничих майстернях Художнього фонду УРСР. Тут 1960 року стає членом Спілки художників СРСР.

Подальше життя Григорія Чорнокнижного проходить на Волині у місті Луцьку, куди він прибуває на постійне місце проживання у 1964 році. Митець зразу ж поринає у культурне життя і стає одним із ініціаторів формування Волинської обласної секції Спілки художників СРСР, а також бере участь у розбудові Художньо-виробничих майстерень Художнього фонду УРСР. Художник бере участь у двадцятьох регіональних, республіканських та міжнародних виставках, активний член бюро творчої секції.

Життя митця обірвалося 12 серпня 1992 року. Він похований на луцькому міському цвинтарі в с. Гаразджа.

Провідними творами художника є: «Марічка», п., о. (1958); «Молодиця із Закарпаття», п., о. (1960); «Айстри», п., о. (1968); «Натюрморт із трипільським глеком», п., о. (1973); «Спогади про Афродіту», п., о. (1990); «Бурштиновий сон», п., о. (1989).

Оксана Силюк

 

 

Музейний календар | Переглядів: 305 | Додав: lutskartmuseum | Дата: 26.01.2015 | Коментарі (0)

Одноденна міні виставка
Миколи Івановича Черенюка (1945-2001),
присвячена 69-річчю від Його дня народження

 

 
          Народився Микола Іванович Черенюк 7 листопада 1945 року в мальовничому поліському селі з поетичною назвою Замлиння Любомльського району, що поблизу озера Світязь, на Волині. Тяжке повоєнне життя змусило батька майбутнього художника після розкуркулення й розорення обійстя шукати заробітку в Луцьку. Випали в батьковій долі ще й сім років сталінських таборів. Мати й старший брат намагалися дати допитливому хлопцеві художню освіту. Ще в1957 року надіслали роботи в документи до Республіканської художньої середньої школи ім. Т. Г. Шевченка у Києві, але обставини життя не дали змоги там навчатися, хоча після вступних іспитів він був зарахований до складу учнів. Натомість закінчив у Луцьку загальноосвітню середню школу № 1, дитячу художню школу і вступив до Львівського поліграфічного інституту (нині Українська Академія друкарства ім. І. Федорова) на факультет журналістики, спеціальність – редагування масової літератури (1964-1973). Пізніше здобув і фах художника-графіка у цьому ж вузі (1976-1982).
            Художник і дослідник Микола Черенюк залишив по собі вагомий ужинок плодотворної й натхненної праці. Його мистецькі розвідки відзначаються високою культурою опрацювання матеріалу, умінням вияскравити грані творчості і особливості мислення та художньої манери митця, визначити роль і місце особистості у культурному процесі свого часу. Він був автором першого путівника по Художньому відділу. Мав власні глибокі судження про літературу, про постаті та їх позиції у мистецтві й житті. Цікаві його інтерпретації творчості волинських художників: О. Шмакова, О. Вольського, О. Лесика, К. Якубека та інших. Глибиною підходу відзначаються статті про монументальні розписи Феодосіївської церкви Луцька, про формування колекції Художнього музею. Заслугою Черенюка є те, що він увів у науковий обіг славетну мисткиню Лідію Спаську.
            Микола Черенюк був митцем з гармонійною художньою свідомістю. В основі його мистецтва – реальний предметний світ із його віковічними законами краси. Найбільш плідно він працював у галузі олійного живопису в жанрі пейзажу, натюрморту, портрета. Він отримував велику насолоду від вміння і можливості передати зовнішність людини, її характер, розкрити внутрішній духовний світ. Художник вивчає обличчя і з сердечною теплотою і увагою пише портрети рідних: матері і батька, дружини Тетяни, синів Романа і Ярослава. Черенюк створив галерею портретів своїх сучасників: музейних працівників – касира Серафими Скрипник, доглядачів залів – Ольги Ковальчук, Лесі Лукашевич, Ганни Бойко, художників – Карела Якубека, Григорія Чорнокнижного, Івана Бойка, Володимира Винничука, українського вченого, доктора мистецтвознавства Павла Жолтовського, педагога Ірини Артушевської, історика Петра Троневича, поета і науковця Федора Степанюка та лікарів, у яких лікувався, людей добре знайомих. Неодноразово об'єктивно і з серйозним зацікавленням вдивлявся у власне обличчя і малював себе: автопортрети 1970-х, -80, 80-х років. У них художник прагнув заявити світу про себе і свою творчість.
            Пейзаж для Черенюка завжди мав притягальну силу. Є у нього архітектурні краєвиди, написані в споглядальній манері. Це види луцького замку, вулички і куточки міста над Стиром ("Старе місто взимку", 1980; "Вид з майстерні на вулиці Молодіжній", 1978; "Зимовий ранок. Будинки Старого міста", 1990-ті). Але більшість пейзажів, переважно образів природи таємниче схвильовані, з енергійним і вільним мазком ("Лісове озеро", 1980-ті; "Осіння ріка", 1990; "Дочекатися осені", 198; Вітер. Осінь", 1990-ті). Романтичне потрактування твору спостерігається в невеликому краєвиді "На кручі. Пейзаж з церквою" (1990-ті). Інший пейзаж невеликого формату "Край поліський" (1980-ті) – це щемне зізнання митця в любов до Батьківщини, це символ прадавньої поліської землі.
            5 червня 2001 року М. І. Черенюк помер. Національній художній культурі залишилися його добрі справи, твори і вдячна пам'ять нащадків.

Музейний календар | Переглядів: 459 | Додав: lutskartmuseum | Дата: 09.11.2014 | Коментарі (0)

27 березня 1664 року польськими диверсантами було страчено Його Величність Івана Остаповича Виговського (?–1664), українського лицаря, писаря Війська Запорозького (1648–1657), «чи не наймудрішого гетьмана України опісля Богдана Хмельницького», славного переможця битви під Конотопом (1659), творця Гадяцьких угод (1658), таємного співорганізатора антипольського повстання на Правобережній Україні (1664). Страта відбулася в ніч із 26 на 27 березня 1664 року поблизу села Вільховець Звенигородського району на Черкащині.

Молоді роки Івана Виговського проминули у Луцьку. Тут він розпочав свою діяльність в 30-х роках ХVІІ століття: п'ятнадцять років поспіль працював юристом міського суду, намісником луцького підстарости, завідувачем канцелярії земського суду, що знаходилася тоді у замку Любарта. З часом, у ХVІІІ столітті, на старих фундаментах канцелярії було споруджено Будинок шляхетського суду. Нині тут знаходиться Художній музей у Луцьку – відділ ВКМ, працівники якого, шанобливо схиляючись перед пам’яттю свого Великого предка, згадують у цей день Його славне ім’я.

 

8 квітня 2010 року в Художньому музеї за сприяння Луцького міського
голови Богдана Шиби було проведено Шляхетський соймик Волинський – культурно-мистецьку акцію, присвячену світлій пам’яті Івана Остаповича Виговського. Її девізом стали слова Герасима Смотрицького (1717–1795): «Во врем’я рати потреба дбати». Акція відбулася за участі Тараса Компаніченка та гурту старовинної музики «Хорея Козацька». Під час цієї події Віктор Федосюк (отаман Козацького Стрілецького Братства) запропонував спорудити на Шляхетському будинку пам’ятний знак – меморіальну дошку на честь славного гетьмана. Її було створено на добродійні кошти Козацького Стрілецького Братства (автор – художник Микола Кумановський, архітектор – Віктор Федосюк).

Меморіальну дошку встановлено і освячено на стіні приміщення Художнього музею 24 жовтня 2010 року.

Дмитро Зінько

 

«Маніфест Війська Запорозького до володарів Европи», 1658 р.

«До відома Ясновельможних, Найшляхетніших, Найсвітліших, Най поважних, Найславетніших, Знаменитих, Високородних, Достойних Володарів, Царів, Електорів, Князів, Маркізів, Республік, Графів, Баронів, Знаті та громадян… Ми, все Військо Запорозьке, заявляємо і свідчимо перед Богом і всім світом цією нашою правдивою і щиросердною маніфестацією, що приводом до наших війн із Польщею не була жодна інша причина, інша мета і намір, як оборона Святої Східної Церкви, рівно як і наших прадідичних вольностей, любов до котрих ми зберегли спільно з нашим гетьманом вічної пам’яті Богданом Хмельницьким і нашим писарем Іваном Виговським.

Приватні наші справи проти справи слави Божої та спільного блага були для нас завжди другорядні. Тому домовившись про дружні союзи з татарами, її світлістю шведською королевою Христиною, а згодом і з його світлістю королем Швеції Карлом Густавом, ми завжди їх дотримували й усім цим угодам були незмінно вірні. Навіть полякам ми ніколи не давали приводу порушувати угоди, бо за Святою нашою вірою виконували всі домовленості і постанови.

І не з іншої якої причини ми прийняли протектора Великого князя Московського, але лише на те, аби за угодою, що уклали завдяки зброї і не раз пролитій крові, ми могли зберегти і примножити наші права і вольності для нас і наших нащадків…

…Розкрилась хитрість і підступність тих, що без жодної нашої вини готували для нас спочатку міжусобицю і громадянську війну, а потім і відкрито, загрозою своєї зброї,- рабське ярмо. На те, щоб його знищити, ми й доводимо нашу невинність і, закликаючи на поміч Бога, розпочинаємо законну оборону і змушено шукаємо допомоги сусідів в ім’я своєї свободи. Тому на нас немає вини і не ми є за причину цієї війни, що її тепер розпалили. Ми хотіли бути вірні Великому Князеві, але нас змусили стати до зброї.»

 

 

Переклад з латини В. Андрушка за ред.. В. Нічик.
(«Слово».-1993. №11(78).-С.1-4.)

Музейний календар | Переглядів: 366 | Додав: creative0design | Дата: 03.04.2014 | Коментарі (0)